«Для становлення української нації потрібна державна програма історичної пам’яті» - С.Ревякіна

Напередодні річниці Голодомору 1932-1933 років голова Сумської обласної організації правозахисного культурно-просвітницького добровільного товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Світлана Ревякіна розповіла в інтерв’ю, як зараз досліджується тема Голодомору на Сумщині і яке місце займає ця трагічна сторінка нашої історії в сучасному становленні молодих поколінь українців.

- Світлано Павлівно, на початку нашої розмови розкажіть, будь ласка, про Вашу організацію, чим вона займається зараз. Адже вона створювалася декілька десятків років назад тими людьми, які самі стали частиною нашої історії.

- Дійсно, «Меморіал» був створений у 1980-ті роки правозахисниками, які ставили завдання досліджувати політичні репресії в Радянському Союзі. Одним з керівників організації була така непересічна особистість, як Андрій Сахаров. В Україні організацію «Меморіалу» очолив відомий громадський і культурний діяч Лесь Танюк. В 1990-ті роки український «Меморіал» був названий на честь Василя Стуса, і були визначені напрямки діяльності: робота з репресованими та їх сім’ями, з тими, хто постраждав від Голодомору 1932-1933 років і так далі. Весь цей час, окрім правозахисної роботи, організація займалася збиранням історичних матеріалів, свідчень, документів, просвітницькою діяльністю. За нашою участю в 2005 – 2006 роках була випущена книга «Голодомор на Сумщині». А зараз, в останні роки, основна наша мета – донести все це в школи, до молодого покоління. Бо я, на жаль, недавно почула фразу, яка мене буквально вбила, від працівника управління освіти: «Та стільки всього по цьому написано, що там іще досліджувати?». А насправді це лише верхівка айсберга, бо відкриваються в СБУ все нові й нові документи. І уже навіть на цей час встановлено, що за різними оцінками, 7-8 мільйонів українців заморили голодом.

- Ви згадали про школи. Як там сприймають тему Голодомору?

- Треба сказати, що є вчителі історії, це в основному молоді, 30-35 років, вони добросовісно працюють в цьому напрямку: фільми показують дітям, знаходять матеріали. Але не всі так відносяться. Я мала нагоду поспілкуватися з учителями історії та просила їх: не виводьте дітей просто так до пам’ятника жертвам Голодомору, щоб вони там, не розуміючи, навіщо їх привели, постояли і посміялись. Не треба. До цього слід провести величезну роботу, щоб діти зрозуміли, яка страшна це була трагедія. І найголовніше – від нас ідуть очевидці, хто міг би розповісти про ті події. Я прошу всіх викладачів, вчителів – дайте дітям завдання, хай вони коли їдуть на вихідні, на канікули, розпитують стареньких людей, записують. Багато хто ж іще взагалі нічого про це не розповідав, бо люди звикли мовчати, десятиліттями заборонено було розказувати про ті події. Ще багато людей по селах зберігають десь на горищах якісь фотографії чи довідки, документи, поки їх ще можна добути – треба це робити.

- Чи знаходить трагедія Голодомору відгук у серцях молодого покоління?

- Що стосується сприйняття дітей – це залежить від того, що вони чули в сім’ї. Якщо в родині вони про це знають від старших, від бабусь, дідусів, то звичайно, тема Голодомору їм ближче. А якщо діти виросли, і їм ніхто нічого не розповідав, то ні школа, ні інститут цієї пам’яті їм не прив’є. Вони можуть відповідно до програми мати знання, але коли людина розказує і в неї сльози в очах, і видно, що вона переживає, - це різні речі.

- Як Ви вважаєте, держава приділяє належну увагу темі Голодомору?

- На мою думку, найбільша заслуга президента Віктора Ющенка, що він взагалі поставив цю тему на державний рівень. І в тому, що добилися визнання Голодомору геноцидом українського народу, що скрізь поставили пам’ятники, був підйом всіх історичних матеріалів, випуск книжок. Але зараз мені здається, що державної програми немає. Ми виходимо в конкретний день, в останню суботу листопада-місяця, виступили, вшанували, біля пам’ятника склали хрест із свічок, - і на тому все. Але спитай у кожного з тих, хто ставив отам свічку в той хрест – скажуть, що ми це робимо в пам'ять жертв Голодомору, і більше нічого. Старше покоління патріотів - Союз українок, Народний рух України, «Меморіал», «Просвіта» – ці організації в темі, а більшість – ні.

- Після відкриття правди про Голодомор видавалися книжки. Чи можете назвати ту, що найбільше Вас вразила?

- Звичайно, це книга «Голодомор на Сумщині», над якою працювали всі наші «меморіалівці», а з більш художніх творів – це видання з ілюстраціями Миколи Бондаренка «Україна – 1933: кулінарна книга», яке виходило у «Видавничому будинку «Еллада» в Сумах. Це надзвичайно вражаюча книга. Для мене – особливо, тому що вона викликала дуже пронизливі спогади. Моїй мамі зараз 85 років, у часи Голодомору вона була зовсім маленькою, і вона розповідала мені таку історію. Колись, будучи студенткою, вона до своєї мами, моєї бабусі, якось приїжджає з інституту. Її ж мама старається чимось смачненьким нагодувати, а вона сидить і каже: «Пам’ятаю, я була манюньою, я таке щось добре-добре їла. Чого ти мені більше ніколи такого доброго не готувала?». А бабця моя сіла, заплакала і каже: «Дитино, не приведи тобі Господи їсти ще коли-небудь таке, як ти їла. Я тоді збирала мерзлі цукрові буряки, їх там десь на чомусь натирала і в печі пекла коржики, ото воно тобі таке добре було». Ось такий у нас в сім’ї був свій «рецепт» виживання. І подібних випадків бог знає скільки можна розказати і нарахувати до тої «кулінарної книги» Голодомору, бо вся Україна таке їла. Тому книга Миколи Бондаренка дуже вражаюча і проходить крізь душу. Крім того, вона видана на високому рівні, якісно надрукована. Таких книжок треба робити більше і давати їх молоді.

- Чи є зараз проблема встановлення історичної справедливості по відношенню до людей, які постраждали від репресій і Голодомору, надання їм певного соціального статусу?

- Про соціальний статус постраждалих від Голодомору мови вже немає, багато з них пішли з життя. Тут найголовніше - щоб вони були хоч десь згадані. А ще тІ люди, яких за зібрані під час голоду колоски садили до тюрми, - вони вважаються не репресовані, і не реабілітовані. Селяни, яких розкуркулювали, яких відправляли на табори, - вони в законодавстві не увійшли нікуди. Для правозахисників - роботи непочатий край. Зараз Інститут національної пам’яті вносить нові законопроекти у Верховну Раду, бо в нас під поняття репресованих взагалі потрапило дуже мало людей.

- Що зараз може і повинно зробити суспільство, щоб зберегти цю сторінку історії, і яке місце, на Вашу думку, Голодомор повинен займати в нашому орієнтованому на Європу державотворчому процесі?

- Однозначно треба збиратися людям професійним - історикам, краєзнавцям, психологам, політологам - і розробляти державну програму збереження історичної пам’яті. Щоб це були не тільки уроки у навчальних закладах, а фільми, які молодь іде дивитися, щоб видавалися і презентувалися книжки, щоб на всіх рівнях в цій темі працювали і громадські організації, і місцеві органи влади, і засоби масової інформації. Бо сама історія показує, що ми ходимо по колу, нас через сто років знову повертають в ту саму точку. І щоб не повторювати минулих трагедій, треба виховувати молоде покоління з розумінням своєї історії та її важких уроків.